Contract
ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ДОГОВОРУ, УКЛАДЕНОГО ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ БЕЗ ЗГОДИ ІНШОГО, ЯК ЗАХІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СІМЕЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
XXXXXXXX Xxxxx Xxxxxxxxxx - xxxxxxxx кафедри цивільного права та процесу факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ
УДК 347.626.96
Статья посвящена характеристике та-
кой меры ответственности в семейном праве, как признание недействительным договора, заключенного одним из супругов без согласия другого, в отношении имущества, которое яв- ляется объектом права их общей совместной собственности. Автором определены основа- ния и условия применения этой меры. В ходе исследования проблемных вопросов примене- ния указанной меры семейно-правовой от- ветственности был сделан вывод, что она не может быть применена, если этим договором не нарушены имущественные или личные не- имущественные права другого супруга, согласие которого было необходимо для его заключения. Ключевые слова: ответственность в се- мейном праве, супруги, общая совместная собственность, признание договора недей- ствительным, согласие, нотариальное удо-
стоверение, имущество.
Постановка проблеми
Центральними у сімейно-правовому регу- люванні є майнові відносини, яки виникають між членами сім’ї взагалі і між подружжям зо- крема. В силу своєї природи майнові відноси- ни піддаються більш детальному правовому регулюванню, ніж особисті немайнові відно- сини членів сім’ї. Разом з тим у силу своєї важ- ливості майнові відносини подружжя потре- бують також посиленої охорони та захисту, оскільки вони становлять основу життя сім’ї. Саме тому сімейним законодавством України передбачена ціла низка заходів, спрямованих
на захист майнових прав кожного з подруж- жя та дітей.
Одним із таких заходів відповідальності за порушення одним із подружжя майнових прав іншого є визнання недійсним договору, який укладений одним із подружжя без зго- ди іншого, з майном, що є об’єктом права їх спільної сумісної власності. Цей захід спрямо- ваний на відновлення матеріального ставища сім’ї та охорону майнових та немайнових ін- тересів її членів. Проте закон не містить чіт- кого механізму, підстав та умов застосування даного заходу. У зв’язку з цим у правозасто- совній практиці виникають численні питання щодо тих умов, за яких форма згоди одного з подружжя на укладення договору іншим має бути письмовою, обсягу визнання договору недійсним та правових наслідків цього акту.
Аналіз останніх досліджень і публікацій
У науці сімейного права питання правово- го режиму майна подружжя досліджувалися X. X. Xxxxxxxxxx, X. X. Xxxxxxxx, X. X. Xxx- рою, X. X. Xxxxxxxxxx, X. X. Xxxxxxxxx, X. X. Xxxxxxxx, X. X. Xxxxxxxxx, X. X. Xxxx- тюк, X. X. Xxxxxxxxxxxx, X. X. Xxxxxxxxxx, X. X. Xxx-Xxxxx, X. X. Xxxxxxxxxx та ін. Проте питання заходів відповідальності за по- рушені майнові права подружжя у сімейному праві достатнього дослідження не отримало, зокрема, щодо правових наслідків укладення одним із подружжя договору без згоди дру- гого з подружжя щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Метою цієї статті є визначення підстав та умов застосування такого заходу відповідаль- ності у сімейному праві, як визнання недій- сним договору, укладеного одним із подруж- жя без згоди іншого.
Виклад основного матеріалу
Майно подружжя, як відомо, набуте ним за час шлюбу, є об’єктом права спільної су- місної власності. Обидва з подружжя на рів- них підставах та у рівному обсязі вважаються власниками всього майна, набутого у шлюбі. Кожен із них може вступити у правовідноси- ни з приводу всього майна або будь-якої його частини. Проте оскільки подружнє майно зна- ходиться у спільній власності, жоден з її учас- ників не може розпоряджатися без згоди іншо- го всім майном, не порушивши прав іншого. Режим спільної власності подружжя зовсім не виключає досягнення згоди між власниками з питань володіння, користування та розпоря- дження спільним майном [7, с. 48]. Така згода є наслідком не лише обізнаності щодо намірів та дій кожного з подружжя, а й погодження їх волі. Тим самим виходить, що між подруж- жям досягається домовленість. Отже, право- вий режим майна подружжя, який зазвичай вважається абсолютним, набуває й рис віднос- них. Адже кожен із подружжя має отримати згоду на розпорядження спільним майном, а тому стає певною мірою зобов’язаним [11, с. 78].
Стаття 65 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року (далі – СК України) вста- новлює обов’язковість згоди другого з по- дружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності по- дружжя. Відповідно до частин 1-3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної суміс- ної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подруж- жя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побу- тового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального по-
свідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода дру- гого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначена норма покликана захистити майнові інтереси подружжя. Тому тільки один з подружжя, до речі, тільки той, який не брав участі у правочині і не давав згоди на його укладення, може вимагати застосування наслідків вказаної норми [1, с. 50 – 51]. При цьому законодавець встановлює презумп- цію згоди другого подружжя (ч. 2 ст. 65 СК України) як загальне правило та визначає випадки, коли така згода має бути певним чином оформлена (ч. 3 ст. 65 СК України). Ця презумпція заснована на звичайному по- рядку ведення справ у сім’ї. Один із подруж- жя, як правило, розпоряджається спільним майном із усної згоди іншого в силу порядку, який склався при веденні спільних справ [6, с. 39]. Метою встановлення даної презумп- ції є захист добросовісного набувача майна. Той з подружжя, хто здійснює повноважен- ня власника щодо спільного сумісного май- на, передбачається таким, який діє зі схва- лення іншого з подружжя. Тому контрагенту у правочині немає необхідності отримувати підтвердження згоди іншого з подружжя на розпорядження спільним майном. Така зго- да передбачається в силу подружніх відно- син, заснованих на взаємній довірі та єдності особистих та майнових інтересів [4, с. 25; 14,
с. 32].
Проте встановлена статтею 65 СК України презумпція згоди одного з подружжя на укла- дення договорів другим із подружжя щодо їх спільного майна має обмежене застосування. Виходячи зі змісту ч. ч. 2 та 3 xx. 00 XX Xxxx- xxx, xxxxx xxxxxx x подружжя презюмується тільки при укладенні дрібних побутових до- говорів. В усіх інших випадках вона повинна надаватися у письмовій формі. Відсутність такої належно оформленої згоди тягне за со- бою виникнення в іншого з подружжя права на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди. У цьо- му разі визнання такого правочину недійсним є заходом відповідальності у сімейному праві.
Підставою для застосування такого захо- ду, як і у більшості сімейних правопорушень, є протиправна винна поведінка одного з по- дружжя.
Протиправність у даному разі має два ас- пекти. По-перше, протиправна поведінка дружини чи чоловіка полягає в тому, що він (вона) порушує норму СК України і не отри- мує письмової згоди іншого з подружжя на укладення договору на розпорядження май- ном, що є об’єктом їх права спільної сумісної власності. По-друге, така поведінка порушує права іншого з подружжя.
Розпорядження майном – так само як і володіння та користування – є однією з пра- вомочностей власника. Зміст даного поняття складає самостійну проблему у науці приват- ного права. Проте межі та мета цієї статті не дозволяють розглянути її у повному обсязі. Вбачається, що досить повним є наступне ви- значення обсягу цього поняття: правомоч- ність власника щодо розпорядження полягає у можливості вчинення ним правочинів та юридичних вчинків з належним йому май- ном.
У юридичній літературі до можливих спо- собів здійснення власником правомочності розпорядження відносять наступні: 1) оплат- не передання майна у власність іншої особи (договори купівлі-продажу, міни); 2) безоплат- не передання майна у власність іншої особи (договір дарування); 3) передання майна у користування (договори найму та позички);
4) передання майна іншій особі для вчинення з цим майном дій на користь власника (пере- робка, договори зберігання, перевезення, за- става чи завдаток); 5) вчинення щодо майна односторонніх правочинів (складання запові- ту) та юридичних вчинків (знищення майна у процесі користування ним) [9, с. 50].
Варто зазначити, що зі змісту ст. 65 СК України випливає, що згода одного з подруж- жя має бути отримана тільки на укладення до- говорів, тобто двосторонніх правочинів, а од- носторонні правочини у статті не згадуються. Форма згоди залежить від цінності майна, яким планує розпорядитися один з подруж- жя. Так, ч. 3 ст. 65 СК України встановлює, що для укладення одним із подружжя догово- рів, які потребують нотаріального посвідчен- ня і (або) державної реєстрації, а також дого-
ворів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нота- ріального посвідчення і (або) державної реє- страції, має бути нотаріально засвідчена.
Таким чином, закон встановлює дві кате- горії договорів, згода одного з подружжя на укладення яких має бути оформлена письмо- во. Перша категорія – це договори з цінним майном. Згода на укладення таких договорів надається одним із подружжя у простій пись- мовій формі. Друга категорія договорів – це договори, які потребують нотаріального по- свідчення і (або) державної реєстрації. Згода на укладення таких договорів має бути нота- ріально засвідчена.
Звертає на себе увагу, що xxx Xxxxxxxx, ані Цивільний кодекси України не містять критеріїв визначення цінності майна. Для з’ясування змісту даного поняття можна вихо- дити з того, що у законі міститься визначення дрібного побутового правочину та договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. І таким чином, якщо договір не є дрібним побутовим і не є таким, що потребує нотаріального посвід- чення та (або) державної реєстрації, він буде вважатися договором щодо цінного майна. Такий висновок випливає з аналізу чинного законодавства.
Стаття 31 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі – ЦК України) визна- чає дрібний побутовий правочин як такий, що задовольняє побутові потреби особи та стосу- ється предмета, який має невисоку вартість. У законодавстві також названі договори, які по- требують обов’язкового нотаріального посвід- чення та (або) державної реєстрації. Це, як правило, договори щодо майна, яке має зна- чну цінність, – нерухоме майно, цілісні майно- ві комплекси підприємств тощо. Отже, можна припустити, що цінне майно – це майно, яке має більшу вартість у порівнянні з майном, що забезпечує щоденні потреби фізичної осо- би, проте менше за вартістю того майна, до- говори щодо якого підлягають нотаріальному посвідченню. До такого майна можна відне- сти, наприклад, меблі, побутову та оргтехніку, транспортні засоби тощо. Крім того, врахову- ючи зміст поняття розпорядження майном, можна зауважити, що при цьому здійснюєть-
ся розпорядження будь-яким майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності по- дружжя, в тому числі і грошима. А внаслідок розпорядження грошима можна отримати не тільки інше майно, а різноманітні роботи та послуги, які теж можуть мати значну вартість
– пошиття ексклюзивного одягу, споруджен- ня будинку, перевезення у міжнародному сполученні, туристичні поїздки, косметичні операції тощо.
Спірним є питання про отримання згоди на укладення договору в тому разі, коли дру- жина чи чоловік ухиляються від надання такої згоди або місцезнаходження її (його) взагалі невідоме. З цього приводу в юридичній літе- ратурі існує думка, що якщо чоловік чи дру- жина, на ім’я якого не зареєстровано спільне майно, ухиляється від надання письмової зго- ди на відчуження майна, то особа, на ім’я якої майно зареєстровано, може у порядку ст. 84 Закону України від 02.09.1993 «Про нотаріат» передати заяву своєму чоловікові чи дружині з пропозицією з’явитися до нотаріуса для ви- значення частки чоловіка (дружини) у цьому майні. Якщо другий з подружжя не з’явиться до нотаріуса у визначений строк і протягом місяця після одержання заяви не надішле сво- їх заперечень, нотаріус може посвідчити дого- вір від імені чоловіка чи дружини, за яким у відповідності до правовстановлюючого доку- мента значиться майно, без згоди другого з подружжя [5, 143; 7, 52 – 53].
Вбачається, що таке вирішення даного питання не є оптимальним. Той з подружжя, який ухиляється від надання згоди на розпо- рядження майном, що є об’єктом права спіль- ної сумісної власності, тим самим опосередко- вано висловлює свої заперечення проти укла- дення договору. Укладення договору з таким майном без його згоди буде грубим порушен- ням його майнових прав. Проте нез’явлення заінтересованої особи до нотаріуса фактично позбавляє особу, яка звернулася за вчинен- ням нотаріальної дії, права на вільне розпоря- дження своєю часткою майна, а з іншого боку, у разі необхідності і за наявності на те достат- ніх підстав існує судовий порядок щодо ви- знання нотаріальної дії недійсною [13, с. 605]. У науковій літературі було запропоновано на- дати одному з подружжя право звернутися до суду за згодою на вчинення правочину в разі
ухилення іншого з подружжя від надання зго- ди на вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення чи реєстрації, без достатніх підстав [12, с. 7].
Якщо отриманню письмової згоди іншого з подружжя на розпорядження майном пе- решкоджає відсутність інформації про місце його проживання, вимагається визнання та- кої особи безвісно відсутньою чи померлою [14, с. 34]. Таке вирішення зазначеної пробле- ми буде сприяти захисту інтересів подружжя та контрагентів за правочинами, а також роз- витку цивільного обороту.
Другим аспектом протиправності при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди іншого є порушення прав іншого подружжя. Порушеними можуть бути як майнові пра- ва, так і особисті немайнові права. Остання ситуація може мати місце, наприклад, у тому разі, коли один із подружжя без згоди іншого розпорядився коштами або іншим спільним майном, яке було призначено на підтримання життєво необхідних потреб хворого подруж- жя або на його лікування. Тим самим поруше- не було право на охорону здоров’я іншого з подружжя.
Обидва зазначені аспекти протиправності мають велике практичне значення. Адже ч. 2 xx. 00 XX Xxxxxxx не містить будь-яких умов, крім відсутності згоди, та орієнтирів щодо обі- знаності того з подружжя, хто оспорює дого- вір. Як справедливо вважає X. Спасибо-Фатєє- ва, це іноді призводить до механічного засто- сування судом цієї норми, що не лише руйнує договірні зв’язки, а й ставить під загрозу ба- гато договорів, адже більшість із них уклада- ється саме особами, які перебувають у шлюбі [11, с. 80]. Саме тому при розгляді справ про визнання недійсними договорів, укладених одним з подружжя без згоди іншого, судам слід мати на увазі обидва із зазначених аспек- тів. Оскільки відповідно до норм ЦК України визнання договору недійсним є способом за- хисту прав особи, у чому виникає необхідність тільки в разі його порушення, невизнання або оспорення, у суді позивачу слід доводити не тільки відсутність його згоди на укладення до- говору, а й те, яке саме його право порушене при укладенні договору другим із подружжя без його згоди.
Вочевидь, ненадання одним із подружжя суду доказів порушення його прав унаслідок укладення договору без його згоди, має слу- гувати підставою для відмови у позові. Це по- яснюється тим, що при визнанні недійсним договору, який укладений щодо майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, од- ним із подружжя без згоди іншого, відбуваєть- ся колізія інтересів подружжя та контрагентів за таким договором. Така колізія у юридичній науці не знайшла свого однозначного вирі- шення. Одна група вчених вважає, що «з ме- тою захисту матеріального сімейного інтересу при реалізації подружжям правомочностей власників слід визнати інтерес третьої особи менш пріоритетним у порівнянні з сімейним інтересом у разі відчуження необхідного сім’ї майна» [1, с. 52; 2, с. 10]. Інші вчені вважають, що «навіть у тому разі, якщо один з подруж- жя, вчиняючи правочин діє не в інтересах сім’ї, доводиться виходити з першості інте- ресів добросовісного набувача та для гарантії його прав свідомо йти на ризик обмеження майнових xxxxxxxxx xxxxxx x xxxxxxxx»- [0, x. 00; 10, с. 175].
Проте норми чинного сімейного законо- давства України сконструйовані таким чином, що пріоритет однозначно надається інтересам подружжя та сім’ї. Для визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, що набуте у шлюбі, який вчинений одним з по- дружжя з порушенням вимог, передбачених частинами 2 та 3 xx. 00 XX Xxxxxxx, необхід- ним і достатнім є підтвердження тільки факту відсутності згоди одного з подружжя на вчи- нення такого договору. При цьому добросо- вісність набувача у договорі не має значення. З цього пріоритету виходить і судова практи- ка, визнаючи такі договори недійсними.
У науці сімейного права і дотепер точаться дискусії про те, у якому обсязі має бути визна- ний недійсним договір, укладений одним із подружжя без згоди іншого. X. X. Xxxxxxxxx вважає, що такий правочин має визнаватися недійсним тільки у частині вартості майна, яка належить іншому з подружжя [8, с. 34]. Інші вчені справедливо вважають, що майно подружжя є не частковою, а спільною суміс- ною власністю. У період знаходження у шлю- бі до поділу спільного подружнього майна ні про яку частку одного з подружжя у ньому
говорити не можна. І якщо один з подружжя розпорядився спільним майном без згоди ін- шого, слід визнавати недійсним договір від- носно всього відчуженого майна [7, с. 53 – 54;
10, с. 186 – 187]. Таким само шляхом йде судо- ва практика.
Проте, враховуючи складність таких справ та з метою захисту майнових прав потерпіло- го подружжя, в абз. 2 п. 30 своєї постанови від 31.12.2007 року № 11 «Про практику засто- сування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного Суду України зазначив, що у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного суміс- ного майна подружжя буде встановлено, що один із подружжя здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість має враховуватися при його поділі.
Висновки
Такий захід відповідальності, як визнання недійсним договору, що укладений одним із подружжя без згоди другого з подружжя, якщо цей договір виходить за межі дрібно- го побутового, має застосовуватися при на- явності двох юридичних фактів, які мають обов’язково встановлюватися судом під час розгляду справи. До таких фактів належать:
1) відсутність згоди одного з подружжя на укладення договору; 2) порушення таким до- говором майнових або особистих немайнових прав іншого з подружжя. Неврахування обох цих критеріїв тягне за собою нестабільність цивільного обороту, порушення прав добро- совісних контрагентів подружжя за догово- ром та зловживання подружжям правом на визнання «незручного» для них договору не- дійсним.
Література
1. Xxxxxx X. X. Xxxxxxxx, пользование и распоряжение имуществом, находящимся в общей совместной собственности супругов / X. X. Xxxxxx. – М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2004. – 82 с.
SUMMARY
The article is focused on the characteristics of such a measure of responsibility within family law as recognition of a contract concluded by one of the spouses without the consent of another one as invalid, concerning the property that is the object of the right of their common joint ownership. The author has determined the grounds and conditions for the application of this measure. In the course of studying problematic issues of the application of this measure of family and legal responsibility, the author has concluded that it can not be applied, if this contract does not violate the property or personal non-property rights of another spouse, whose consent was necessary for its conclusion.
Key words: responsibility within family law, spouses, common joint ownership, recognition of a contract as invalid, consent, notarization, property.
АНОТАЦІЯ
Стаття присвячена характеристиці та- кого заходу відповідальності у сімейному праві, як визнання недійсним договору, укладеного од- ним з подружжя без згоди іншого, щодо майна, яке є об’єктом права їх спільної сумісної влас- ності. Автором визначені підстави та умови застосування цього заходу. В ході дослідження проблемних питань застосування названого заходу сімейно-правової відповідальності було зроблено висновок, що він не може бути засто- совуваний, якщо цим договором не порушено майнові або особисті немайнові права іншого з подружжя, згода якого була необхідна для його укладення.
Ключові слова: відповідальність у сімей- ному праві, подружжя, спільна сумісна влас- ність, визнання договору недійсним, згода, но- таріальне посвідчення, майно.
2. Xxxxxxxxxxx X. X. Xxxxxxxx инте- рес в имущественных правоотношениях су- пругов: автореф. дис. на соиск. ученой степе- ни канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 : «Граж- данское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / X. X. Xxxxxxxxxxx. – Ростов-на-Дону, 2007. – 27 с.
3. Xxxxxx X. X. Вопросы семьи в граж- данском праве / X. X. Xxxxxx. – М.: Юрид. лит., 1977. – 176 c.
4. Xxxxxx X. X. Xxxxxxxxxxxxx отно- шения в семье. Научно-практический ком- ментарий действующего законодательства СССР, РСФСР, УССР и практика его приме- нения / Xxxxxx X.X. – Харьков: Изд-во Харьк. ун-та, 1974. – 185 c.
5. Медведь X. X. Xxxxxxxx статус но- таріуса як суб’єкта нотаріальних правовідно- син в Україні / X. X. Xxxxxxx, X. X. Xxxxxxx
// Історія української науки на межі тисячоліть
: зб. наук. праць / відп. ред. X. X. Xxxxxxxx. – К., 2005. – С. 141 – 149.
6. Xxxxxxxxx X. Xxxxx аспекти засто- сування цивільного законодавства при здій- сненні права власності подружжя / X. Xx- xxxxxxx // Юридична Україна. – 2007. – № 2.
– С. 38 – 40.
7. Xxxxxxxx X. X. Имущество супругов
/ X. X. Xxxxxxxx. – Саратов : Изд-во Xxxxx. xx-xx, 0000. – 00 x.
0. Ромовська X. X. Xxxxxxxxxx сімейне право : підручник / Xxxxxxxxx Xxxxxxxxx. – X. : Правова єдність, 2009. – 500 с.
9. Xxxxxxxxx X. X. Xxxxxxx, осущест- вление и защита права личной собственности граждан / X. X. Xxxxxxxxx. – Xxxxxxx : Xxxx- xxxxxxx госуниверситет, 1978. – 84 с.
10. Xxxxxxxxx X. X. Xxxxxxxxxxxxxx собственности супругов / X. X. Xxxxxxxxx. – М. : Статут, 2005. – 444 с.
11. Xxxxxxx-Xxxxxxx X. Правові режими спільного майна подружжя / X. Спасибо-Фатє- єва // Право України. – 2013. – № 10. – С. 77
– 84.
12. Xxxxxxx X. X. Xxxxxxxx правового регулирования имущественных отношений супругов (по материалам Республики Таджи- кистан) : автореф. дис. на соиск. ученой степе- ни канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 : «Граж- данское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное пра- во» / X. X. Xxxxxxx. – Душанбе, 2008. – 25 с.
13. Xxxxxxxxxxx X. X. Xxxxxxxxx аспек- ти реалізації права спільної сумісної власності подружжя у нотаріальному процесі / X. X. Xx- реватенко // Зб. тез наукових робіт IV цивіліс- тичної наукової конференції студентів та аспі- рантів. – Одеса : Фенікс, 2009. – С. 604 – 607.
14. Xxxxxxxxxx X. X. Xxxxxxxxxxxxx отношения в семье / X. X. Xxxxxxxxxx. – М. : Юрид. лит., 1976. – 200 c.